Розвиток мови дитини

Перші осмислені звуки дитина вимовляє приблизно в рік. Багато дітей, що нормально розвиваються, починають говорити кількома місяцями пізніше. «Балакучість» дитини багато в чому визначається не здібностями, а темпераментом. У більш жвавого, безпосереднього малюка бажання поспілкуватися з вами з'являється раніше. Спокійна, схильна до споглядання дитина, перш ніж висловити свою думку про світ; воліє довше помовчати, не відволікаючись від спостережень за тим, що відбувається навколо.

Важливі й атмосфера, в якій перебуває дитина, і стиль вашого спілкування з нею. Якщо мати весь часу нервовому напруженні, якщо, годуючи дитину або міняючи їй пелюшки, вона зосереджено мовчить, то й немовля не квапиться вилізати зі своєї шкаралупи. Проте не краща і протилежна ситуація, коли дорослі члени родини не спускають немовля з очей, постійно намагаються з ним говорити, щось розповідати. Воно втомлюється, йому все це набридає, але, на жаль, не може просто піти чи попросити оточуючих дати йому спокій. А дитині ще треба вивчити слова, з якими вона могла би звернутися до співрозмовника.

Побутує думка, що в родинах, де батьки прагнуть випереджати будь-яке бажання свого чада, діти починають говорити із запізненням. Звичайно, в таких умовах дитина гірше поповнює свій словниковий запас, але не думаю, що це змушує її зовсім мовчати, якщо тільки своєю зайвою старанністю дорослі не пригнічують її особистість.

Повільне заучування слів іноді намагаються пояснити тим, що мати говорить з дитиною довгими фразами, не даючи тій можливості поділити їх на окремі слова. Насправді це зовсім не типова ситуація. Більшість людей інстинктивно змушують себе говорити з дитиною виразно, простими і короткими фразами, роблячи наголоси на ключових словах.

Чи не є повільне засвоєння мовних навичок наслідком розумової відсталості? Це страшне припущення чомусь першим спадає на думку батькам. Справді, серед розумово відсталих дітей є такі, хто спізнюється з розвитком мови, але багато й таких, які почали говорити в один час з однолітками. Звісно, дитина з яскраво вираженою затримкою розвитку, що у 2 роки не вміє сидіти, почне говорити набагато пізніше за інших дітей; Але факти підтверджують інше: переважна більшість «мовчунів», що відмовлялися говорити навіть у 3 роки, не тільки не програють у розумовому розвитку, але часто мають неабиякий інтелект.

Практично всі діти спочатку спотворюють вимову багатьох слів. З часом у більшості мова поступово виправляється. Але в деяких дітей залишаються проблеми з вимовлянням тих або інших звуків. Часом це викликане малою рухливістю язика або іншими порушеннями мовного апарата. Адже навіть деякі дорослі гаркавлять, попри всі свої старання говорити правильно. А іноді проблема полягає в дитячій психології: правильно вимовляючи звуки в одному слові, дитина перекручує їх у другому. Невеликі відхилення у вимові слів не повинні вас особливо турбувати, якщо вона в цілому прагне говорити правильно і в усьому іншому не відстає в розвитку від однолітків. Час від часу поправляйте її ніби між іншим, але не будьте дуже наполегливі і серйозні, інакше в дитині прокинеться дух суперечності і це лише погіршить справу.

Як бути з дитиною, в якої у 3,4 роки і навіть у 5 років мова залишається такою невиразною, що приятелі її не розуміють? Передусім треба показати її лікареві, щоб перевірити слух. Можливо, вам знадобиться допомога логопеда. Але в будь-якому разі вкрай необхідно, щоб дитина з дефектами дикції якомога більше спілкувалася зі своїми ровесниками. Чудово було б віддати її до дитячого садка. Досвідчена вихователька захистить малюка від клинів інших дітей і попрацює з ним над вимовою слів. У багатьох дитячих закладах є вчителі-логопеди.

Іноді діти навмисно калічать мову. Така поведінка звичайно властива дітям, що ревнують молодших братів і сестер, яким, як вони вважають, приділяють більше уваги (про це детально читайте в пункті 490). Є й інший тип дітей: вони зумисне шепелявлять і гаркавлять, хоча суперників у них немає. Я, наприклад, згадую кучеряву дівчинку в платтячку з оборочками, єдину доньку дуже люблячих батьків. Схожа на лялечку, вона в їхніх очах була іграшкою, і вони неначе забули, що всі діти рано чи пізно дорослішають. Батьки продовжували з нею сюсюкати, коли це вже виглядало аж ніш не природними не втомлювалися захоплюватися, яка вона у них гарненька, коли чули її лепет. Важко винити маля, яке, як могло, намагалося догоджати дорослим. Та слід подумати про труднощі, які чекають на дівчинку, коли вона опиниться в колі однолітків, - у їхньому уявленні вона буде не гарненькою, а бридкою задавакою.