Чого ви хочете домогтися вихованням дитини

В останні десятиліття проблеми виховання дедалі більше цікавлять розум батьків. Відходять у минуле звичні ідеали, на яких раніше виховували молодь. Не стало навіть чіткого уявлення про сенс нашого життя. Натомість все більшого значення почали набувати психологічні концепції. Вони справді здатні вирішити багато приватних проблем, але не спроможні відповісти на головні запитання.

Цілком можливо, що зміни ці вас не торкнулися, бо ви або ще нічого про них не знаєте, або виросли в стабільній і міцній родині.

Інші часи, інші країни. У минулому в багатьох країнах вважали, що основним призначенням людини — вищим, ніж продовження роду, — є служіння Богові відповідно до релігійних постулатів. Мабуть, тому в Середні віки найпишнішими будівлями були церкви. Те саме спостерігалось і в Америці в період колонізації. Люди тоді і припустити не могли, що життя належить їм самим» їх постійно закликали боротися зі своєю людською природою, щоб стати угодними Богу.

Серед інших народів у недавньому минулому поширювалася думка, що людина повинна покласти життя на вівтар держави. Такий світогляд був характерний для Франції часів Наполеона, для Британської та Німецької імперій і для деяких сучасних держав, причому не тільки комуністичних, а й демократичних. Батьки і вчителі виступають солідарно з політичними лідерами цих країн і прищеплюють дітям почуття колективізму, працьовитості, вірності принципам, що їх сповідує нація. У подібних суспільствах все розписано згори, у батьків не виникає сумнівів, що вони можуть помилятися в питаннях виховання.

У деяких країнах досі панує принцип, згідно з яким головним для дітей стає добробут сім'ї. Соціологи називають такі суспільства клановими. У дитинстві і юності члени кланів готують себе до праці в тій галузі, яка буде корисна їхній родовій громаді. Змалечку вони зобов'язані шанувати старших і в усьому їм коритися. Навіть бажаючи одружитися, вони не мають права йти за покликом серця і самі обирати собі дружину — це роблять за них батьки, для яких найменше важать бажання дітей і які мають на меті єдине: підвищення добробуту сім'ї.

Педоцентрична Америка. У Сполучених Штатах лише небагато дітей виховується в дусі відданості сім'ї, державі чи Богові. Панує інший принцип: надати людині, зокрема дитині, свободу вибирати мету в житті й роботу відповідно до її нахилів. Здебільшого така мета має суто матеріальне вираження.

В американській сім'ї склалася тенденція ставитися до дитини як до рівноправного члена; батьки вважають, що в майбутньому вона має посісти вище місце в суспільстві, ніж посідають його вони самі. Один англійський антрополог висловив таку думку: якщо в усіх країнах дітей навчають дивитися на дорослих як на вищих істот, незалежно від їхнього справжнього становища в суспільстві, то для Америки характерне таке звернення батька до сина: «Якщо ти не зможеш зробити цього краще, ніж я, то ти для мене не значитимеш нічогісінько». З погляду інших народів, це «повага навпаки». І саме тому Америку часто називають педоцентричною країною, тобто країною, де панує культ дитини.

В інших регіонах батьки черпають свій досвід виховання в сімейних традиціях, спеціально тримають коло себе бабусь та дідусів, щоб ті у важку хвилину допомогли порадою. В Америці такого зазвичай нема. Наші предки навмисно покинули отчий дім, бо їм не подобалося спокійне, усталене життя, їм хотілося спробувати чогось нового. їхні нащадки зберегли в собі бажання до зміни місць: вони мандрують, шукаючи успіху і кращої долі, частенько забираючи з собою і дітей. Не маючи інших порадників у вихованні, американці змушені більше мати справу з професійними педагогами або з книжками.

Я хотів би навести тут кілька прикладів, як педоцентричний, психологічний підхід до педагогічних проблем може поставити батьків у скрутне становище, якщо вони не керуватимуться нормами моралі. Викликані ревнощами сварки між братами і сестрами сьогодні трапляються набагато частіше, ніж серед представників попередніх поколінь. З позиції дитячої психології ревнощі природні; якщо їх жорстоко придушувати, викликаючи у дитини відчуття провини, це призведе до неправильного формування особистості. Батьки не повинні робити зауваження дитині з найменшого приводу, справедливо зазначають психологи. Але не можна дотримуватися цього правила буквально, не враховуючи прав інших-членів родини, етичних норм суспільства, інакше ревнива дитина почне зневажати молодших, втягне сім’ю у чвари, і все одно її гризтиме сумління через виявлену нею жорстокість.

Дев'ятнадцятирічний студент був грубий і нестриманий з матір'ю. Людина м'яка і совісна, вона почала корити себе, — до речі, зовсім несправедливо, — що, можливо, чимось образила сина, і вирішила, що краще не відповідати на його докори. А він, розуміючи, що даремно скривдив матір, бо не вона була причиною його поганого настрою, все ж поводився дедалі гірше, чекаючи, що та нарешті приструнчить його.

Вирішення питань із позиції суто психологічної не приведе до успіху, якщо не враховувати, що є добре і що погано з погляду моралі. Такий однобокий підхід лише ускладнить становище батьків і викличе нові проблеми.

Я не думаю, що американці хотіли б, щоб амбіції їхніх дітей превалювали над інтересами сім'ї або держави. Проте багато моїх співгромадян були б щасливіші, коли б з дитинства мали переконання, що головне для будь-якої особистості — служити добру людства, і жили б у згоді зі своїми ідеалами. (Це аж ніяк не суперечить бажанню багато заробляти чи досягти іншого успіху в житті.) Ось чому саме під час війни, коли люди об'єднані спільною метою, вони робляться чистішими, духовно здоровішими. Статистика свідчить, що під час фінансових потрясінь у державі стає менше злочинів і самогубств — у такі періоди весь народ прагне протистояти спільним труднощам. Те саме стосується і батьківської долі: якщо дорослих виховували на твердих моральних принципах, то їм легше знайти вихід з конфліктних ситуацій з дітьми, що виникають щодня, або ж коли йдеться про їхні шкільні успіхи, виконання домашніх обов'язків, слухняність, перші побачення тощо. Відповіді на найкаверзніші питання прийдуть самі собою.