Терпіння батьків при вихованні дітей

Діти не тільки дають втіху. Багато молодих людей, готуючись стати батьками, самовпевнено думають, що мають невичерпне терпіння і завжди будуть сповнені любові до свого чада. Проте це навряд чи під силу звичайній людині. Якщо ваша дитина протягом кількох годин вередує і всі ваші зусилля заспокоїти ЇЇ марні, то маю сумнів стосовно того, що ваше співчуття буде спрямоване на неї, а не на самого себе. Перед вами буде зла, вперта істота, яка може викликати лише гнів.

Або, наприклад, ваша старша дитина зробила те, чого, вона добре знає, робити не повинна: можливо, зламала вашу улюблену річ, хоча їй багато разів було сказано до неї не торкатися; можливо, побігла через запруджену машинами дорогу, побачивши на протилежному боці своїх друзів; а можливо, розсердилася на відмову виконати якесь її прохання чи на виявлення вами уваги до молодшого брата чи сестри — у всіх випадках її погана поведінка викликана просто кепським настроєм чи вередуванням. Але коли дитина не виконує елементарних правил, ви навряд чи залишитеся незворушним, як статуя правосуддя. Кожен батько гостро відчуває різницю між поганим і гарним у поведінці своєї дитини. Вас цьому добре навчили в дитинстві. Як же сміє ваша плоть і кров порушувати встановлені вами правила, робити замах на вашу власність?! Як може дитина, у виховання якої ви вклали всю душу, поводитися не так як слід?! Звісно, ви не залишитеся байдужим. Для дитини ваш гнів не буде несподіваним, і якщо він справедливий, то дитина не відчує себе ображеною.

Не так легко вивести вас із себе, на це потрібен час. Малий шибеник із самісінького ранку намагатиметься розгнівати вас, наприклад, відмовляючись від запропонованої йому їжі, відштовхуючи склянку з молоком, ліплячи кульки з хліба або чіпляючись до молодших братів чи сестер. Певний час ви триматимете себе в руках, докладаючи до цього неймовірних зусиль. Але через якийсь, скоріше за все дріб'язковий, проступок ваше терпіння переллється через край, і виникне сварка. Згодом, аналізуючи те, що трапилося, ви зрозумієте, що повинні були відразу поставити дитину на місце, і ваша твердість відразу поклала б край конфлікту. Втім, ваше бажання не розпалювати пристрасті лише провокувало дитину пустувати: їй було цікаво, як ви будете реагувати на її поведінку.
У стосунках з дітьми ми не завжди можемо лишатися спокійними ще й тому, що за стінами будинку наша нервова система зазнає серйозних випробувань. Характерна, наприклад, така напіванекдотична, але досить поширена ситуація: втомлений і роздратований батько приходить додому і починає робити зауваження матері, та, у свою чергу, через якусь дрібницю прискіпується до старшого сина, а вже він зганяє роздратування на молодшій сестрі.

Не тримайте в собі переживань. Отже, ми з'ясували, що батьківське терпіння не безмежне і що це цілком природно. Але тоді постає законне питання; як справлятися з роздратуванням?

Батьки, які зазвичай не дуже переймаються самоаналізом, не бояться зізнатися, що часом гніваються на своїх дітей. Мати може щиро поскаржитися подрузі на свого сина: «Я й хвилини не можу витримати з ним» або: «Він мене так дістав, що я ладна вбити його». Звичайно, вона не збирається виконувати своїх погроз, але водночас не соромиться своїх слів перед слухачем, який їй співчуває. Виговорившись, жінка повертає собі душевну рівновагу. Крім того, так їй легше збагнути, який саме вчинок дитини вивів її із себе, і наступного разу виявити твердість, щоб попередити непослух.

Є й такі батьки, які ставлять до себе надмірно високі вимоги. Вони теж час від часу гніваються на своїх дітей, але вважають це неприпустимим. Коли вони дають волю своїм почуттям, то потім картають себе за це, принаймні всіма силами намагаються вгамувати їх. Проте якщо негативні емоції не вихлюпнути назовні, то вони виллються в головний біль, втому, напругу. Ще одним наслідком переоцінки батьками своїх можливостей стає надмірне бажання захистити дитину. Матері, яка не задоволена поведінкою своєї дитини і не може зізнатися в цьому собі, здається, що на неї всюди чатує небезпека, її постійно терзають думки про шкідливі мікроби та автомобілі, які мчать з неймовірною швидкістю. У своїх турботах вона не замислюється, що її надмірна пильність позбавляє її чадо будь-якої самостійності, робить його повністю залежним.

Я детально не зупинятимуся на проблемах, викликаних надмірною недовірливістю батьків. У цілому, те, що заважає дорослим, ще більше заважає дітям. Якщо дорослого жахає його ж таки недружнє ставлення до дитини, то і дитина починає боятися всього і всіх. У клініках ми спостерігали дітей, схильних до найрізноманітніших фобій, як справжніх, так і вигаданих, — вони бояться комах, бояться ходити до школи, бояться залишитися самі. Дослідження показують, що подібні страхи — лише маскована неприхильність до батьків, про що діти не наважуються сказати.

І навпаки, дитина відчуває себе комфортніше серед дорослих, які не прагнуть приховати свого гніву, бо й сама вона тоді відверта у своїх емоціях. Адже справедливий грізний окрик може розрядити атмосферу, після чого всі почуватимуть себе спокійніше. Я маю на увазі не грубість щодо дітей, а лише щире виявлення відчуттів. Крім того, не будь-яке незадоволення дитиною справедливе. Деякі батьки упродовж усього дня «смикають» свою дитину і не відчувають ані сорому, ані каяття. Тут ідеться про тих батьків, чия закомплексованість заважає налагодити контакт із дитиною.

Люблячі батько й мати, які майже весь час сердиті (не має значення, відкрито вони виявляють своє невдоволення чи намагаються його приховати), вочевидь, страждають від нервової перенапруги і потребують допомоги лікаря. Слід враховувати, що причиною їхнього гніву може бути зовсім не дитина.

Діти віддають перевагу доброму ставленню. Можливо, я аж надто детально зупинився на негативних емоціях. Насправді ж батьки в нормальних родинах відчувають роздратування й обурення лише зрідка, в моменти кризи. В інший час — усвідомлюємо ми це чи ні — ми володіємо собою і змушуємо дитину слухатись, спокійно, але твердо гасячи перші вияви поганої поведінки. Подібна твердість повинна бути альфою й омегою батьківської любові. Якщо своєю твердістю ми утримаємо дитину на правильній дорозі, то збережемо і зміцнимо її любов до нас. Адже діти люблять тих, хто рятує їх із біди.