Що змушує батьків розпещувати дитину?

Що змушує батьків розпещувати дитину? Звичайно батьки пестують свого первістка, практично всі ми через це пройшли. Для батьків перша дитина стає найзахопливішою іграшкою. Якщо чоловік не може натішитися новою машиною, а жінка постійно приміряє нову шубу, то не дивно, що дитина, яка з'явилася в сім'ї, заполоняє всі думки батьків упродовж довгих місяців. Але втіха, яку дарує малюк своїм татові й мамі, не єдина причина. На первістка батьки покладають усі свої надії; вони хочуть, щоб дитина досягла всього, чого не досягли вони, щоб її не торкнулося ніяке лихо в житті. Вони відчувають хвилювання, незнайоме раніше почуття абсолютної відповідальності за здоров'я і майбутнє щастя цієї крихітної і беззахисної істоти. Будь-який його крик змушує кидатися на допомогу, щоб заспокоїти і втішити малюка. З другою дитиною вам буде простіше: з'явиться впевненість у собі, повернеться почуття міри, прийде розуміння, що дечого її слід позбавити заради її ж добра. Крім того, ви не відчуватимете почуття провини, якщо ви виявите твердість і навіть жорсткість», будучи твердо переконані, що робите добро маленькому.

Та все ж деякі мами і татусі особливо схильні пестувати своїх нащадків. Це, наприклад, батьки, в яких дуже довго не було дітей, а після появи первістка практично зникла надія народити другого малюка. Інший тип — закомплексовані батьки, ладні в душі стати рабами своїх дітей, сподіваючись, що ті досягнуть у житті успіху, про який їм самим не доводиться і мріяти. Сюди ж можна зарахувати названих батьків, які надмірно трепетно ставляться до свого чада і готові для дитини на будь-які виправдані і невиправдані жертви. З багатьма проблемами, як не дивно, стикаються батьки, які вивчали дитячу психологію або медицину в спеціалізованих навчальних закладах і працюють у цій галузі; вони внутрішньо вважають за необхідне підтвердити свій особливий статус {насправді теорію дуже важко застосовувати до власного немовляти). Слід також згадати татусів і мамусь, які, покаравши дитину, починають відчувати муки сумління і намагаються згладити ситуацію, роблячи для малюка все, чого той побажає. Нарешті, це вже знайомий нам тип батьків, які гніваються на дитину, що кричить, і водночас відчувають провину, — знемагаючи від суперечливих почуттів, вони заганяють себе у пастку, з якої немає виходу. Прочитайте пункт 503, присвячений надмірній опіці.

Крім усього цього, у деяких батьків виявляється зайва схильність до самопожертвування. Вони забувають про свої потреби і свої права, бажаючи зробити все на догоду дитяті. Це не було б так страшно, коли б дитина знала, про що можна просити, а про що не можна. Та лихо в тому що немовля цього не знає. У ранньому віці воно цілковито потребує твердої спрямовуючої долоні батьків. Роль того, кого ведуть, його цілком влаштовує. Якщо ж у .поведінці батьків дитина відчує невпевненість і вагання, її внутрішній спокій буде порушений. Неправильно робить мати, коли вона на перший порух малюка простягає руки до ліжечка і вихоплює його звідти, немовби йому загрожує смертельна небезпека. Через деякий час він і справді почне боятися своєї постелі. І найголовніше: що охочіше батьки підкоряються малюковим примхам, то більше вимог він висуватиме і наполегливіше це робитиме. (У людській природі закладено прагнення підкоряти собі слабкішого.)